The Black Company

Не передати словами, яка я була рада нарешті почати читати цей легендарний цикл темного епічного фентезі, та ще й з такими гарними ілюстраціями. Книга справді похмура, жорстока, в ній не розповідається про героїв та благородність, натомість, тут розповідається про реальне життя найманців, війни, інтриги, зради, політичні ігри. Історія дуже динамічно написана, її цікаво читати, хоча переклад не найкращий. З нетерпінням чекаю на продовження і надіюсь на повне видання циклу, адже я точно би купила увесь.

Класика темного фентезі як має прочитати кожен хто втомився від казкових та банальних історій. Так тут ви не зустрінете якогось багатого внутрішнього світу героїв, чи багато психологічних роздумів, але не всім книгам бути таким. Хтось має писати про солдатів на війні, про те як вони намагаюься вижити в горнилах історії, у світі який не зміниш одним помахом руки. Так, що жортска, шортска але класна історія)

Класичний фентезі-роман від живого класика фентезі-романів) Кук для мене на рівні з Джорданом, тому дуже круто, що зараз маємо нарешті українське видання з чудовими ілюстраціями 9\10

У "Чорної роті" дуже класна ідея. Бо насправді замало є творів які б описували найманців не тільки як шукачів пригод та якихось весельчаків, а помогали поринути в справді важкі будні таких персонажів. До того ж, коли вони служать не силам світла та добра, а навпаки. Бо Пані можна назвати абсолютним злом у всесвіті Роти. Цю крижку взагалі потрібно розглядати як літопис, і саме тому мені не вистачило в ній багато деталей. Початок виглядає якимось обірваннім, в ньому зовсім не зрозуміла зав'язка. Про ключових персонажів також автор видає дуже мало інформації, тому не встигаєш до них звикнути, особливо якщо зауважити, що описуються події досить рвано. Але мені сподобалось те, що головний персонаж - це лікар. Бо мало хто бачить стільки ж трагедій і зламаних життів. Мені сподобалось, як була описана Чорна Рота - що не не просто вільні найманці, це передусім родина. І незважаючи на очевидні мінуси для мене книжка читалась легко, особливо зважаючи на неймовірне та дуже атмосферне оформлення.

Видання чудове, проте твір не зачіпив. Можливо, «Чорна рота» просто не для мене. Головний герой Воркотун — звичайний лікар, який став найманцем, навколо нього — війна і хаос. На жаль, книга від цього не стала цікавіша. Насправді твір залишив багато запитань. Історія темна, що зазвичай люблю, проте їй наче чогось не вистачає. Оповідання подане в вигляді щоденника головного героя, але якщо в тому ж «Дракулі» опис подій в вигляді листів був цікавою ідеєю, тут не вистачило пояснень світу. Мотиви персонажів теж не зрозумілі. Єдиний персонаж, який здався більш-менш цікавим — Пані.

Цікава книга, але трохи не зрозуміла. Враження, що десь загубились 50 перших сторінок і кульмінація сумбурна. Пані та Душокрад як персонажі майже не розкриті. І я не дуже зрозуміла надзвичайну прихильність Пані до головного героя, особисто мені важко скласти про нього думку, чогось герою бракує. А може це і нормально, не всі гг повинні мати якісь яскраво виражені риси (хоча цей стражлає на деякий романтизм) Подій багато і персонажі приємні, хоча і не сприймаються як лицарі на білих конях. Також мені сподобався спосіб застосування магії, вельми не пафосний.

Книжка "Чорна Рота" виглядає дуже естетично, її оформлення справді вражає. Шкода, що таке оформлення не було у "Безніч" і "Богоділ".((( Що стосується самого тексту, то мені важко було в ньому орієнтуватися через численні прізвиська головних героїв і назви міст це все трохи плуталось у голові. Хоча історія зазвичай мені близька, і я люблю морально складних персонажів, ця книга не захопила мене повністю. Поки не можу сказати, чи буду читати продовження, і чи сподобався мені стиль автора.

Сподіваюсь ви не сильно привязані до моралі бо буде ой як тяжко. Головне правило є відсутність правил. А все інше це те за шо може прилетіти єслі не слухати Капітана Хоч і описи не розкажуть яка елегантна різьба в того чи іншого карнизу але бляха ці описи динамічні і ти ніби дивишся фільм не відволікаючись на пусті слова. Все чітко і по ділу. Ой не знаєш як виглядає хтось? Будь уважніший бо описи когось тут зустрічаються ше рідше ніж красномовство над світлом ясного місяця і дзвенячих зірок. А ше дуже вумні дядьки які шарять за стратегію, госпади скільки їх і всі такі не схожі. Не без жартиків один одного бо вони усі не просто воїни, а брати. Їх омила кров ворога і вони мають можливо найміцніші вузи ніж усі ми. Це вам не пусті слова. Але благаю не будьте їхніми ворогами і якщо бачили шось шо не треба бачити, тікайте. Хоча навряд це допоможе маючи під своїм боком магів які вас вистежать. Наказ наказом але сліди замітати потрібно за будь-яку ціну навіть якщо весь трактир чи місто прийдеться вирізати???? Свідки це проблема. Тепер щасти вам і хай благословить вас ваш бог. Якщо він живий❤️

Я прочитала 100 сторінок «Чорної роти» і поки закинула. Це насправді багато про що говорить, бо я рідко закидаю книги. Крім того, там загалом 300 ст, але дається мені ця історія так складно, що постійно її відкладаю. В чому складність: автор не зважає практично на читача – нас кидають відразу в історію без попереднього пояснення світоустрою. Це могло б бути класно, якби не той факт, що до 100 сторінки я так і не зрозуміла того світу, а це вже третина книги. Є багато героїв, які мало охарактеризовані. Декого навіть толком зовнішньо не описали. Вони постійно контактують між собою і я ловила себе на думці, що не розумію що відбувається. Це дарк фентезі і атмосфера дійсно дуже похмура. Але на жорстких моментах, які мають тиснути на нерви – автор дає задню і не деталізує. Для досвідченого читача цей дарк не достатньо дарк.

Цей світ такий схожий на наш, ніким не вигаданий. Небо над головою переливається всіма градаціями сірого, а під ногами хлюпає бруд будь-яких сортів, відомих природі. Вже сама назва циклу дуже іронічна. У роки Столітньої війни, «Білими загонами» (ротами) називали загони ополчення, діяльності яких був присвячений знаменитий історичний роман Артура Конан Дойла, який також оповідає про лицарський кодекс честі, обов'язок перед короною і т.д. У кодексі честі Чорної роти всього один пункт: робота, оплачена наймачем має бути виконана за будь-яку ціну, та й борг перед кимось у них може бути лише картковий... На відміну від майстрів полотен демонстративного уникнення реальності, таких як Толкієн, у Кука вийшов світ, в який фізично не вдасться втекти від повсякденності, аж надто він на неї скидається. Більше того, сама структура загону, де його члени за примітивними масками-кличками, ховаються від гріхів власного минулого, підозріло нагадує знаменитий Іноземний Легіон. Найманці — не надлюди, їхні успіхи в компаніях пояснюються не природною невразливістю, а досвідом та військовою кмітливістю. І саме тому, ганяючи в першій книзі ненавчених повстанців, як сліпих кошенят, вони тим не менш відразу ж починають зазнавати втрат, коли їм доводиться зіткнутися з більш серйозним противником. До речі, реалістичність – це головний козир «Dark fantasy» у виконанні Кука. На відміну, від багатьох власних же послідовників, він не намагається приголомшити і шокувати читача кров'ю, що ллється, живодерні або відірваними кінцівками: у його книгах цього достатньо, але анітрохи не більше, ніж у реаліях справжньої війни, веденої за справжніми, невигаданими правилами. Але й менше. Війна — це колись непогані, загалом люди змушені робити погані, а іноді й дуже погані речі. А ще війна — це безформне сміттєзвалище озброєних людських тіл, яких розпирає від власного страху. І єдине, що рятує в цей момент від безглуздої смерті — Дух Братства, втілення Єдиного Духу «Чорної роти», який і відрізняє її членів від інших озброєних тіл на цьому полі. Честь продається, відвага купується, любов меркне, і тільки Узи цього непорушного Бойового Братства, виглядають єдиним абсолютом у цьому похмурому та жорстокому світі.

​Рівно сто тисяч років тому (за моїм теперішнім сприйняттям часу) в одному чарівному місці, якого більше не існує в тому вигляді, стані та відчуттях, яким я його пам'ятаю, на старому піаніно (яке ми згодом спалили — задовго до того, як українці стали підпалювати піаніно на честь наших загиблих пілотів) стояла купка книг (на жаль, російською мовою) знесених кимось в якості умовного буккросингу. Другою книгою, яку я взяв почитати з тамтої купки, була "Гра престолів", котра (разом із всією наразі написаною "Піснею Льоду та Полум'я") стала моєю наразі улюбленою вигаданою історією. Але першою я тоді прочитав книгу The Black Company Ґлена Кука, яка нещодавно вийшла українською мовою під назвою "Чорна Рота". За чотирнадцять (тобто сто тисяч, за моєю системою літочислення) років я повністю забув, що там було, тому зараз прочитав книгу ніби вперше і здивувався, бо читаючи відчував легке роздратування — чи то на ненадійного оповідача Воркотуна, чи через переклад (який я, навіть якби порівнював з оригіналом — навряд чи зміг би адекватно оцінити), чи на війну (котра ніколи і ніде не спиняється), чи на мужиків на війні, які дуже бісять, коли ти змушений знаходитися серед них. Чорна Рота — це великий і елітний загін найманців, який воює за тих, хто платить їм дзвінкою монетою, особливо не переймаючись, що саме їм доведеться робити на такій службі. А робити доводиться огидні, лихі, паскудні і темні речі. Воркотун — єдиний більш-менш кваліфікований лікар у підрозділі і, за сумісництвом, той, хто пише життєпис Роти. Від того, які саме події йому здаються важливими, залежатиме і те, що знатимуть про Чорну Роту майбутні покоління. "Чорна Рота" — це темне і безжалісне фентезі, героями якого є не благородні лицарі, не видатні полководці і милосердні правителі. Головні ролі тут належать покидькам і злочинцям, звичайним воякам-буркотунам, божевільним чарівникам, роботягам-піхотинцям, які змушені виконувати на війні найчорнішу роботу — від рукотворного створення рубежів до обезголовлене ворогів у протистоянні на полі бою. Воркотун може і не найкращий оповідач, але ж найліпший з тих, на кого можуть розраховувати його брати по зброї. Він нічогісінько не петрає а магії, тому і читачеві часом складно зрозуміти, що відбувається на полі бою, коли до битви долучаються чарівники, або коли вони починають змагатися між собою, за першої ж нагоди. Ґлен Кук — колишній військовий ВМС США, і може тому його персонажі такі схожі на будь-яких військових. Ці хлопці — не вершителі долі, а звичайні солдати, роботяги, сіль землі, Микола з Делятина, бусифікований місцевим ТЦК влітку 2024 року. Читати "Чорну Роту" непросто, позаяк оповідач нічого не пояснює — читач сам мусить здогадуватися, яким є той похмурий світ, де задля перемоги умовного добра над умовним злом, потрібно вбити всіх ворогів, не шкодуючи союзників. Класна книжка і сприймається наче сімейна комедія, у порівнянні з реальним життям в Україні зараз.

Якщо ви ще не прочитали це, то швиденько, не баріться, якщо любите дорстоке, епічне, темне фентезі) Неймовірно!