Перший розділ

Невідомо де

Його зуби вгризлися в холодну, вологу землю. Здавалося, тіло зібгали в невелику кульку й крізь простір і час пожбурили у болото. Кінцівки заледве ворушилися, аби хоч якось знайти опору, тому намісник Воржинський продовжував лежати обличчям униз, поки в грудях не заболіло від браку повітря. Чорт забирай, чоловік почувався розмазаним по поверхні, немов набридлива комаха, а шкіру кололи сотні невидимих голок. Найгірше велося його голові: думки плуталися настільки швидко, що спогади з дитинства, які іноді визирали серед цього хаотичного колажу, важко було відрізнити від реальності.

— Триклята зараза, — проскиглив намісник, сам не відаючи чиїм голосом — таким він був невпізнаваним. — Пророче, це ваших рук справа?

У відповідь почув лише тихий шорох піску, здійнятий вітром.

Зрештою, за хвилю незворушного лежання, намісник таки знайшов сили обіпертися на лікті. Сяк-так відштовхнувся й підняв тулуб. Він сидів, потупившись кудись перед собою, і тільки згодом зрозумів, що дивився на мертву, майже до пустоти чорну водойму. Сіль — ось, що відчувалося на смак, а гадав, що то була тільки кров із розбитого носа. Отже, він перебував на березі якогось моря, або ж океану, всередині вогкої печери. Аркоподібна скеляста стеля була майже невидимою, якби не поодинокі дірки, крізь які сочилося місячне сяйво, так ніби це була зовсім не печера, а нутрощі гігантського мурашника, що було б логічно, зважаючи на те, яким мізерним зараз почував себе чоловік

Міхал Воржинський торкнувся тім’я, звідки ширився тупий біль до лоба, скронь, а далі до нижньої щелепи. Торкнувся мокрих від крові вус — мабутьтаки, вдарився, коли падав лицем вниз. Дивина, але він геть нічого не пам’ятав. Не пам’ятав як опинився у цій яскині, коли це сталося і, головне, чому. Здавалося б, хвилину тому він стояв поряд із Пророком, дивився у вікно на заплаканих, залитих своєю та чужою кров’ю людей біля недобудованої каплиці; мізкував, чи напад кулаків на прибічників нової релігії виправдав його сподівання і як втілити у життя заздалегідь сплановані кроки, аж ось стрімголов полетів носом на зустріч пляжній тверді. Єдиним притомним поясненням було те, що все довкола — несправжнє, безглуздий сон пияка.

— Моя голова… — почулося позаду.

З переляку намісник різко обернувся, готуючись до нападу, але натомість побачив іще одне морально та й фізично понівечене тіло. Крізь слабкі промінчики місячного світла, які вочевидь значно поступалися у боротьбі проти непроглядної темряви, сяк-так можна було розгледіти контури плаща, яким був вкритий незнайомець. Іще стогін — і рух його руки скинув кутик одежі з місця, де мала б бути голова. Однак плащ не зісковзнув додолу, а піднявся у повітря, після чого обережно згорнувся за спиною особи. Крила!

— Желіговський? Карле, це ти? — подав голос намісник, водночас тамуючи біль від його бриньчання всередині довбешки.

— Наміснику? — юнак, якого ще нещодавно возвеличували Серафимом, бовтався по землі, мов немічне немовля. — Що ви зі мною зробили? Ох йой, схоже, я зараз виб…

Дії випередили слова: Карл виблював під себе, не в змозі підняти голови, вимастив одяг та шию.

— Зараз минеться, — намісник Воржинський вирішив заспокоїти хлопця.

По-трохи він починав розуміти ситуацію, у якій вони опинилися. — Мабуть, нас перенесли сюди крізь позавимір. Тільки це може пояснити наш стан і те, як ми в одну мить з якогось дива опинилися в цій печері.

— Як це можливо? — запитав Карл Желіговський, усе ще лежачи на землі. Поступово його дихання нормалізовувалося. — І кому це здалося?

— Пророк, або його прибічники латетхаї, могли вхопити нас попід руки та поринути із нами в позавимір, аби перемістити сюди. Крізь стіну чи підлогу — байдуже. Ми з тобою, Карле, як і будь-хто, крім латетхаїв, не звикли до умов, що відрізняються від нашого світу. Мозок не здатний реагувати адекватно і по-трохи починає божеволіти…

— А тіло блювати...

— Не без того.

— Чому ми нічого не пам’ятаємо?

— Мозок береже нас, інакше б тобі щоночі снилися жахіття із побаченого в позавимірі.

— Сподіваюся, назад нас відішлють на дирижаблі, бо ще один такий досвід я не переживу.

Намісник вперше звівся на ноги, обтрусив одяг від мокрого піску, але неприємної вологості на тілі позбутися не вдалося. Усе було якось не так і це відчуття не полишало його. Порівнявшись із юнаком, подав тому руку.

Щойно Желіговський переконався, що може самостійно стояти на власних двох, намісник зважився озвучити запитання, яке вертілося у нього в голові з моменту нападу кулаків на каплицю.

— Тебе схопили? Перед тим, як переміститися сюди, ти був у їхньому полоні?

Названий Серафимом розумів до чого той хилив — коли до приміщення каплиці увірвалася поліція, ні його, ні ватажка кулаків — Легіня — всередині не було. Багато хто з присутніх там міг подумати, що його схопили нападники й вивели через бічний вихід, і саме таким і був їхній із намісником план — аби всі так і вважали.

— Ні, — заперечив Желіговський, — мені вдалося вислизнути.

— Хтось бачив як ти йшов сам?

— Сумніваюся. Усі погляди були спрямовані на некрофага і його гострі пазурі, з якими він кидався на них із балкона.

— Добре… добре.

Решта не мала значення, що неабияк розчарувало крилатого. Це означало, що Воржинському було байдуже, чи люди повірили у Творців, чи стали на захист нелюдей, і чи сам Желіговський не постраждав під час бійні. Намісника цікавила лише пролита кров. Добре це чи погано, судити юнак не міг. Він був дрібним гвинтиком у процесі, який йому ніколи не зрозуміти, тому проковтнув образу й зобразив задоволений вираз на обличчі.

— То що нам робити? Чому ми тут? — крилатий тільки й міг, що ставити питання.

— Щоб стати перед Творцями.

Обидва чоловіка обернулися на незвичний металевий голос. Він линув з протилежного кінця печери, де разом із ним з’явився крихітний вогник. Їхній викрадач стояв, неначе статуя, й тримав над головою смолоскип. Таким же статичним видавався й голос — чомусь він не ширився відлунням, а, здавалося, прямував крізь простір чітко до вух Воржинського та Желіговського. — Прошу йти за мною. Вас чекають.

Вогник, як і власник голосу, зникли. Імовірно, у тому місці ховався тунель і, щоб не загубити незнайомця, двійкові довелося бігти. За якусь мить вони його наздогнали: провідник був огорнутий золотою рясою та з каптуром на голові, а рука, що тримала палаючий смолоскип, сяяла білосніжним блиском. Наважитися його кликнути не зміг ніхто, тому просто йшли мовчки на три кроки позаду.

Тунель звужувався, звивався у різні боки, однак висота його була незмінною й неосяжною для погляду. Намісник торкнувся скелястих стін — мокрі й холодні, а у відблиску вогню смолоскипа — схожі на вишневий кварц. У деяких місцях крізь тверду поверхню, мов уперті квіти в оазах, стирчали кристали молочного кольору. Вони вабили своєю простотою. Намісникові кортіло спробувати вишкребти шматок, але страх відстати від провідника виявився сильнішим.

— Як думаєте, — прошепотів Желіговський йому на вухо, — що той чоловік мав на увазі, кажучи про Творців?

— Байдуже, як я думаю, — відказав той, — головне, щоб ці думки не збулися.

Із самого дитинства Міхал Воржинський слухав оповідки про Творців, про давній дім третьорівневих — Колесо Воза, але чим більше дізнавався про навколишній світ, політику, історію людей, тим менше у них вірив. Авжеж, десь глибоко всередині його єства залишився умовний страх перед умовними божествами, страх, що слова прадавніх можуть виявитися правдою і за свою непокору намісник отримає свою кару, але з часом проєкція цих оповідок на реальний світ стала просто сміховинною. Перебування серед людей навчило його, що будь-яка релігія будується на брехні задля контролю натовпу, хоч і начебто ґрунтується на базових засадах панування добра над злом. І підвищення статусу Воржинського до урядового рівня лише зміцнило його скепсис. Втім, якщо його батько мав рацію і вони разом із Карлом Желіговським йшли на зустріч із Творцями, майбутнє третьорівневого поствання, як і його особисте, ставали непередбачуваними.

— Хай мені грець…

Від побаченого юнак із крилами за спиною ледь не проковтнув язика. На те були причини, адже неосяжна зала, що з’явилася вкінці тунелю, своєю величчю могла вразити навіть самого імператора. Перед ними був справжній ґротовий храм: підлогу вкривали довгі червоні килими, які вказували напрям до десятків мармурово-гранітних ротонд, навколо яких купчилися люди в золотих рясах й про щось жваво спілкувалися; стіни настільки рівні, наче стесані волосиною Золоторогого, а серед природніх візерунків скелястих мінералів на них висіли золотисті гобелени із зображеннями історії Колеса Воза та міграції Творців по світах, а також сотня палаючих смолоскипів; з десятків отворів на стелі, крізь зелені кущі та обвислі ліани, пробивалося насичене місячне сяйво, яскравіше за надії щасливого єпископа під час літургії.

Провідник вів двійко гостей посеред дивної процесії — люди довкола не тільки спілкувалися, а й водночас фанатично підспівували мотив якоїсь прадавньої мелодії з іншого світу, схиляли коліна, торкалися лоба й, після вклоніння, повторювали рухи знову. Діяли повільно, сповнені спокою і від того здавалися моторошними й дещо навіть жахливими. Та й чи були це люди, намісник не міг відповісти ствердно. Дехто з послідовників Творців не мав очей або рук, шкіра у більшості штучно позолочена, дещо схожа на інкрустовану луску. Молилися тут, — якщо це можна було назвати звичним для людей словом «молитва» — усі можливі види третьорівневих. Намісник бачив як рідних фавнів, мавок без шкіри на спині, що видно нутрощі, так і триметрових велетів чи кістлявих асурів. Ніхто не звертав жодної уваги на їхню присутність.

Зупинилися провідник, намісник та ірфит, або ж Серафим, перед кам’яним престолом. Він здавався доволі старим, потрісканим, де-не-де каміння було збитим від часу. Спинка стриміла на добрих метрів десять і згори перетворювалася на монумент великого колеса — Колесо Воза, здогадався намісник. По боках палали дві жаровні на невисоких кам’яних колонах, з яких колом стирчали металеві прути. Довкола так само височіли й інші статуї, здебільшого золотих зірок, однак у вигляді палаючих куль, а не гострокінечних фігур, до яких впродовж історії звикли люди. Сам престол пустував, у підніжжі згуртувалися семеро найповажніших істот для присутнього натовпу.

— Невже… невже це й справді ви? — Желіговський заточився, голос бринів від хвилювання. Його очі зволожилися від сліз, і він впав на коліна, забив лобом об землю. — Велика Сімка Творців! Бачити вас — честь для мене, варта цілого життя служіння.

— Зведися, юначе, — сказала жінка, що стояла найближче до трону. Вона мала лиш одну ногу, а на місці іншої — металевий протез, коротший на кілька сантиметрів. У решті вона була звичайною людиною, якщо не зважати, що не мала очей. Фізіологічно не могла їх мати через відсутність очниць у черепі. — Перед вами не Творці. Велика сімка залишила цей час тисячі років тому, однак не власну гідність.

Хоч жінка й не мала очей, голова її була обернена до юнака, а згодом невидимий погляд перемістився на намісника Воржинського.

— Ви Кульгава Справедливість, чи не так? — запитав намісник із краплиною хвилювання в голосі. У ньому боролися страх та впевненість, що все довкола було суцільною маячнею, чимось абсолютно неможливим. — Точніше, її меридіана? Так вас називають?

Як він пам’ятав із оповідок, йдучи з цього світу тисячоліттями тому, Творці залишили по собі й зв’язок у вигляді невидимої нитки із космічного пилу. Вздовж неї курсувала енергія кожного з великої сімки та відголоски їхніх думок. У Давньому Китаї першорівневі філософи династії Сун назвали цей зв’язок меридіанами. Як і їхні кінцеві точки шляху — досі невідомо як обиралися істоти, які назавжди пов’язали свої життя із життями Творців. Вони зобов’язалися служити їм на землі, нести їхню волю й підтримувати духовну рівновагу, проте головне завдання залишалося незмінним — пошук шляхів відродження Колеса Воза. Коли меридіани з усіх усюд зійшлися на березі Бенгальської затоки, вони вирішили створити власну тимчасову домівку й звели храм на одному з островів. Хтось каже, що місце його розташування саме в цій затоці, неподалік Індії, але більшість таки не наважується гадати, адже нікому ще не доводилося знаходити таємничий острів. Ймовірно, таким щасливчиком міг би стати Міхал Воржинський, однак подібні думки він швидко відігнав зі своєї голови, бо знав, що назад до Лемберґа він потрапить так само, як і потрапив у цю печеру — разом із латетхаєм крізь позавимір.

І все ж таки, на диво, наочне існування храму та меридіан не зробило намісника більш вірним Творцям, ніж він був до того. Він дивився на меридіану пані Вдачі — мавку із вродливим людським обличчям, зеленкуватими косами, але із потворною кістляво-м’язистою оголеною спиною — та бабці Смерті — жінки похилого віку, лице якої скидалося на випуклий череп, вирізьблений із деревини, на якому не було губ та повік, — і ця найбільше знана людям трійця здавалася йому цирковою трупою. Актриси, що чудово грали свою роль, оточені любов’ю шанувальників. Тому намісник не здивувався шаленому, дещо фанатичному запалові Карла Желіговського на його питання навіщо вони тут.

— Пане наміснику, — Желіговський ледь не оскаженів від його нахабності — сіпнув того за рукав сорочки, а сам принишк, опустивши голову якомога нижче, — виявіть шану. Для нас честь бути вартими часу меридіанів великої сімки.

— Домівка Колеса Воза була прихистком Творців та їхніх предків, — говорила безока меридіана Кульгавої Справедливості, — і попри знищення, ним залишається, допоки Невідомець і Золоторогий не покладають зусиль для відновлення. Допоки мандрівник із Воронячої Спіралі не завершить свою подорож, Колесо Воза та його сила залишатимуться джерелом наших надій. Сотні поколінь поклали життя, зводячи храми Творців у серцях свого народу, проводячи історію власного походження крізь світлі й темні віки. Для усіх тут присутніх шлях Творців є не лише легендою, а живленням їхніх душ.

— Для мене також, меридіано, — богобоязко промимрив Желіговський,

— для мене також!

Він відгорнув плащ, оголивши груди. Ледь не вперше в житті він із такою гордістю міг показати своє татуювання Колеса Воза.

Меридіан Невідомця зробив пів кроку вперед у його напрямку. Це був невисокий чоловік у золотистій мантії, схожій до тих, які носили сотні прислужників храму, а каптур на голові ховав голову в темряві, однак крилатий юнак міг закластися, що бачив на ній власне обличчя.

— Не важливо, яке в тебе тіло, Карле, — мовив меридіан, — як і байдуже, що в тебе у серці. — Тоді чоловік у мантії торкнувся вказівним пальцем його лоба. — Головне — думки. Вони є рушієм світобудови. Твої ж думки забруднені.

Юнак заточився.

— Що… що ви маєте на увазі? Прошу, скажіть, і я зроблю все належне, аби очистити їх.

Намісник Воржинський на мить злякався, побачивши зневажливий погляд меридіана Невідомця — це був його ж погляд на його ж обличчі. Меридіан був намісником. Або ж навпаки — Міхал Воржинський заплутався і потрохи починав панікувати. Єство цього меридіана лякало його.

— Ви спаплюжили наших першородних, — продовжила меридіана Кульгавої Справедливості. — Ріка нашого буття збурилася, ви створили нові відгалуження її русла. Вони чорніють, через що почали гнити спиці Колеса Воза. Ви розповіли про Творців простим людям, дали їм знання, до яких вони не були готові. Зробили відкриття, до якого не були готові ми.

— Ви хочете нас судити? — голос намісника виявився гучнішим, ніж він того хотів. — За розказану правду?

— Ви не розповіли правду — ви скористалися нею, маніпулювали задля власних цілей.

— Ми зробили це для нашого роду, наших видів, для їхнього спасіння. — Спекулювати у присутності меридіан — неприпустимо, — заявив меридіан Золоторогого.

Це був високий, під два з половиною метри зросту фавн. Здебільшого, крім зросту, він нічим не відрізнявся від представників свого виду — таке ж волохате тіло, густа борода на обличчі й гострі риси, — однак обидва його роги були грубими і закрученими, мов рогалики, а сягали лопаток на спині. Обидва на третину стесані й на вигляд крихкі, неначе зроблені з золотого піску.

— Ох, я не спекулюю, шановний меридіане, — згадка власної мети розпалила вогнище у грудях намісника. — Ви заховалися у стінах цієї печери й ні на мить не визираєте назовні. Звісно, я розумію, тут добре, вам поклоняються, можливо, навіть ви й справді продовжуєте шукати нову домівку для всіх нелюдів, однак реальність, від якої ви сховалися, давно змінилася. Змінилися ті, кого ви захищаєте, і ті, від кого ви їх захищаєте. Немає ні миру, ні рівноваги. Наш рід нелюдів, — о, так, бачу вам не подобається це слово, але воно є правдою сьогодення, — так ось наш рід винищують. Ми на межі вимирання, і якщо нічого не робити, то вам нікого буде посилати у відбудоване Колесо Воза, чи чим там іще ви займаєтеся із Невідомцем.

— Меридіаном Невідомця, — зауважив фавн, однак намісникові було байдуже до його слів.

— Про вас ходить стільки чуток, стільки оповідок, але після усіх цих років вони перетворилися на міф. Від вашої бездіяльності віра у Творців згасає.

— Пане наміснику, — заскавчав Желіговський, повернувшись до похилої пози із опущеною головою, — годі вам. Прошу, замовкніть.

Але його було не спинити.

— У вас стільки сили, а ви замкнули її на безлюдному острові в якійсь забутій печері. Це ганебність. Ми потребували вас, а ви не приходили, не чули нас. Чи, може, ігнорували?

Один із сімки, який досі стояв до нього боком, нарешті обернувся — це був справжній латетхай. Його імла була спокійною, огортала обличчя власника й чекала на слушну мить, аби вирватися з полону. Схоже, це був меридіан Провидця — сина Атрактора.

— Усі ці роки я бачив як нас гнобили першорівневі — так вони себе називають. Ви знали? Знали, що люди розділили живих істот на три рівні, і що ми є останнім — третім — рівнем? Найгіршим. Нас били, грабували, різали, мов скот, знущалися, замикали за ґрати, перетворювали на рабів. Вони робили і роблять усе, аби лишитися у цьому світі самим. Якщо Творці й справді прийшли у цей світ, вчили людей і…

Судома звела щелепу, після чого крижаний холод просочився під шкіру намісника. Міхал Воржинський не міг ні договорити, ні ворушитися — тіло заклякло. Думки миттєво занурилися в темряву, наче на них вилили чорну, густу матерію позавиміру. Охопило відчуття, ніби він ніколи не знав щастя, а сенс життя вислизнув крізь пальці в останню мить. Закортіло покінчити з усім, обрубати гнилу нитку його буття, забути про життя, мов про жахіття.

— Акх-х-х… — єдиним, на що спромігся намісник, було здавлене скреготіння з легень.

— Не місце і не час для пояснень, — просичав голос позаду. Меридіан Ніщо?! Проте намісник тільки-но бачив його перед собою біля інших представників Творців. Чи таки не бачив? У полоні болю він не міг пригадати як той виглядав і де саме перебував, щойно вони із Желіговським увійшли до зали храму. Не міг розгледіти його і зараз. Складалося враження, що меридіан незримого Творця не мав плоті, а був лише розчиненою у просторі свідомістю.

— Здається, ви подумали, що ми привели вас на суд, — сказала меридіана Кульгавої Справедливості, — проте це не так. Суд відбувся одразу, як ви здійснили злочин, а тут на вас чекає тільки вирок. Вирок безапеляційний, а ваш голос не матиме жодного значення.

— Змилуйтеся! — молив Карл Желіговський. Пера на крилах затремтіли, від чого в повітрі почувся тихий шорох, схожий на шум морських хвиль. — Хіба це справедливо?

— Питаєш чи Кульгава Справедливість справедлива?

— Ні… я… Я лише виконував наказ. Я повірив в ідеологію, повірив у праведність мети…

Навіть замкненим у нерухомості, намісникові вдалося зобразити відразу до жалюгідності Карла Желіговського. Як і відразу до зверхності меридіан. За кілька миттєвостей він відчув свободу. Легені хвилею наповнило повітрям.

— Ваш вирок буде виголошений і виконаний негайно.

— Чому тут… — намісник Воржинський продовжував ковтати повітря,

— чому тут немає Пророка? Якщо судите нас, то судіть і його.

— Він отримає своє покарання.

— Коли?

Гнів за несправедливість повернув його до реальності, відігнав біль, наче його й не було. Якщо йому судилося померти, то він забере із собою й Пророка, чиї безглузді накази й привели до цього. Намісник знав, що маріонетковість доконає його, що служба Пророкові є нічим іншим, ніж помилкою. Він завжди мусив покладатися тільки на себе — тільки так міг перемогти.

— Нехай тебе турбує твоя доля і нічия більше, — мовив латетхай — меридіан Провидця.

— Що, захищаєш друга, безлиций?

Другий доторк меридіана Ніщо виявився практично нестерпним — ноги підкосилися і від невимовного жаху намісник звалився на землю. Здавалося, його підстаркувате тіло померло, але зір навмисно повернули до життя, аби той немічно слідкував за судилищем маріонеток Творців.

— Вироком вам буде, — оголосила меридіана Кульгавої Справедливості, — вигнання. Зніміть із крилатого плащ.

Двоє прислужників у золотих рясах підбігли до Карла Желіговського й одним рухом здерли плащ, а потім і штані. Юнак опинився абсолютно голим.

— Живе творіння, що зве себе Карлом Желіговським, — перед ним стали меридіани Кульгавої Справедливості, пані Вдачі та Золоторогого, — ти позбуваєшся власного єства. Виконайте вирок.

Прислужники вхопили за кінчики два найдовші крила і з силою потягли на себе. Тонкі кістки хруснули, плоть надірвалася. Юнак закричав, забився у конвульсіях, хотів вирватися, але доторк меридіана Ніщо заблокував усе, крім відчуття болю — йому залишалося стояти навколішки й проливати сльози від нестерпності як болю, так і розуміння втрати власного життя. Він стає ніким і все, що йому залишиться після виконання вироку, щойно його покаліченого повернуть додому — це вчинити самогубство.

Відірвавши два крила, прислужники взялися за інші. Вирок виконували без співчуття та й взагалі без жодного виразу емоцій на обличчях, буцім просто перебирали стос паперу в бухгалтерському кабінеті.

— Тепер очі, — звеліла меридіана.

Діставши короткі, але вкрай гострі ножі, що ними можна було вздовж різати волосину, нелюди із золотистою шкірою встромили їх у очниці Желіговського. Кров залила лице, на губах він відчув солоний присмак, але закричати знову ж так і не зміг. Серце стукотіло у скаженому ритмі, воліло вирватися з грудей та втекти до сховку, додому до батька, пригорнутися до його грудей, втонути у його обіймах та востаннє почути заспокійливий старечий голос, але йому судилося померти разом зі своїм господарем у Творцями забутому куточку світу.

Очі з подвійними зіницями упали додолу з характерним звуком «чвак». Знадобився тільки один погляд меридіани на намісника, аби після того прислужники схопили і його, тоді підтягнули до скоцюрбленого хлопця й пожбурили на землю.

— Живе творіння, що зве себе Міхалом Воржинським, ти позбувся власного єства… самотужки. Ти відрікся від своєї крові, перекраявши власне тіло на подобу людську. Став тим, кого найбільше ненавидиш — першорівневим. За власним бажанням відмовився від домівки, яку відновлюють Золоторогий та Невідомець, і ніколи не пройдеш крізь Невидиму Браму. Ми не можем позбути тебе того, чого ти позбув себе сам, однак твоя мета може нашкодити іншим дітям Творців, тому вирок буде дещо ширшим. Поряд із намісником з’явилася меридіана бабці Смерті. Її одяг брязкав від кількості коштовностей та браслетів і тягнувся по землі добрих півтора метра. Кістлява рука, обтягнута напівпрозорою блідою шкірою, впала на його плече.

— Ти добре послужив бабці Смерті, — сказала меридіана, — але це служіння не було в інтересах усіх Творців. Завжди повинна панувати рівновага. Через її відсутність і знищилося Колесо Воза, ти б мав це усвідомлювати. Саме через втручання чужорідних незапланованих факторів, Творці залишилися блукати порожніми світами насамоті. Твій вирок оголошує бабця Смерть — кожен, хто слідуватиме за тобою, Міхале Воржинський, буде позбавлений єства та заборонений у новому світі. Ми не можемо існувати разом із тими, кому не можемо довіряти, тому існування це мусить бути обмежене.

— Вирішуєте як діяти іншим? — язик намісника Воржинського заледве рухався, від чого з нижньої губи самовільно стекла цівка слини. — Може, з’явитеся до них особисто? Лише ваша присутність надихне їх настільки, що…

— Досить розмов! — меридіана Кульгавої Справедливості вперше підвищила голос — це була команда представнику Ніщо вкотре скувати ланцюгами непритомності намісниковий організм. — Тавро!

На відміну від бігаючих зіниць Міхала Воржинського, очі Желіговського лежали на землі у калюжі крові й не могли передати рештки його страху. Обидва мовчки сиділи на колінах в очікуванні виконання наказу.

Один із прислужників меридіан здер верхній одяг старого. Оголена, в’яла, зморшкувата шкіра здригнулася, напружилася. Тоді золотошкірі підійшли до кам’яного постаменту із жаровнею зверху, вийняли звідти два довгих прути, кінці яких були у формі кола, розітнутого рівними лініями на кілька частин — колесо та його спиці. Доторк яскраво-червоного розпеченого металу до шкіри на грудях був фінальним акордом пісні меридіан і останнім реченням у другому томі «Книги змін». А, можливо, й усієї його історії.

Намісник не міг дихати, не міг нічого, крім як скаженіти в ароматах підсмаженої шкіри. Шипіння рознеслося храмом й полетіло кудись угору, до місячного сяйва.

— Живе творіння, що зве себе Міхалом Воржинським, — звернулася до нього меридіана пані Вдачі після того, як прибічники закінчили із тавром, — тебе буде повернуто до своєї домівки. Надалі ти житимеш ілюзією свого життя, знаючи, що будь-яка твоя шкідлива для Творців дія нестиме страждання оточуючим. Живе творіння, що зве себе Карлом Желіговським…

Мавка замовкла, щойно обернулася до безкрилого, закривавленого юнака. Вона ковзала поглядом по його спині, потім по обличчю й порожнім зіницям — хлопець був незворушною статуєю втраченого себе. Якби не груди, що повільно здіймалися від дихання, він би здавався сидячим мерцем. До жінки підійшов іще один меридіан — фавн зі стесаними рогами. Вони взялися за руки й про щось тихо перешіптувалися. За певну мить одночасно промовили:

— …пані Вдача та Золоторогий дарують тобі прощення в обмін на служіння храмові Творців. Доєднайся до нас, одягни золоту рясу й допоможи у пошуках нової домівки, або відновленні Колеса Воза. Ти повернеш собі єство, однак ніколи більше не повернешся до знаного тобі світу.

Доторк меридіана Ніщо відпустив Карла Желіговського, залишивши блок больових відчуттів. Юнак забився у конвульсіях, хапаючи ротом в’язке повіря. За звичкою спробував роззирнутися в боки, але так нічого й не побачив.

— Що… що я… так! Так, звісно! Прошу вас… дякую! Молю вас про прощення!

— Схили голову, Карле Желіговський, — сказав фавн.

Безкрилому не залишалося нічого, як підкоритися. Він торкнувся лобом холодного килима, спина прогнулася, розкриваючи глибокі повздовжні рани на місцях, з яких ще нещодавно росли крила.

Меридіан Золоторогого вийняв з внутрішньої кишені своєї ряси довгу металеву пластину, інкрустовану коштовностями та золотистими піщаними хвильками, що символізували шляхи із зоряного пилу. Незвичного розміру пилку фавн передав меридіані пані Вдачі, а сам нахилився боком над Желіговським так, аби один із рогів опинився одразу над кривавими виїмками на його спині. Важкими рухами мавка почала тесати ріг. Золотий пісок падав повільно, немов заходився у танці із повітрям, осідав на шкірі й крові лагідно, приносячи юнакові приємну прохолоду. Тоді, стесавши трохи порошку собі на долоню, мавка втерла його в обличчя прощеному.

— Ласці Творців немає меж! — скандував Желіговський. Його пальці обмацували липкий золотий пісок навколо очниць. — Дякую вам! Дякую! Я служитиму вам до скону днів.

Намісник німо спостерігав за сценою. Що це все означало? Невже роги цього фавна мали таку ж міфічну силу, як і в Золоторогого? Чи не міфічну? Оповідки казали, що Золоторогий своїм піском сіяв те, що збирала бабця Смерть. Він сіяв життя, ширив енергію, здатну збудувати мости до Невидимої Брами. То в Карла Желіговського відростуть крила? Виростуть нові очі? Чи він служитиме меридіанам із покаліченим тілом, але з відновленим духом? Намісник губився у стосі запитань.

— Всемогутні меридіани, — знову заголосив юнак, уже хрипко й майже нечутно, — прошу ще про єдине: простіть пана намісника. Його помисли праведні, він не бажає зла ні вам, ні нашій крові.

— Вирок тому, хто зве себе Міхалом Воржинським, — сказала меридіана Кульгавої Справедливості, — залишиться незмінним. Поверніть його на своє місце.