Френсіс Гардінг

Оповита тінями — вражаюче оригінальна історія про таємниці та примарну одержимість на тлі громадянської війни в Англії. В ексклюзивному інтерв’ю вона обговорює історію, яка надихнула роман, а також ідеї про віру, ідентичність і що означає бути переслідуваним.

У цій книзі дуже багато описів, але я виявив себе особливо залученим у готичну таємницю садиби Гризехайс. Це особливо підходяще місце для роману про привидів; чи були у вас на увазі якісь реальні будівлі чи місця, коли ви писали роман?

Було кілька, з яких я брала уривки, але я впевнена, що я також ввібрала деталі з інших місць, які я відвідувала і про які читала. Це дійсно класичний готичний будинок. Я взяла певні ключові аспекти з Хеддон-Холлу в Дербіширі та Хам-Хаус у Річмонді – звичайно, велику кухню – і я також взяла деякі елементи із замку Болсовер, зокрема що стосується деяких зон для прислуги. Для деяких пізніших подій у романі я черпала натхнення з історії замку Уордор у Вілтширі.

Чи приваблює вас готика у ваших творах?

Думаю, так, я читала багато готичної літератури – особливо коли була молодшою – зокрема готику вісімнадцятого та дев’ятнадцятого століть. Звичайно, я не збираюся написати роман у певному жанрі, але потім, повертаючись до нього, я часто виявляю, що це суміш різних жанрів. Мені просто приємно, що продавці книг не хочуть прийти, знайти мене й вдарити за те, що моїм книгам важко знайти місце на полиці! У випадку цієї конкретної книги, вона відповідає багатьом різним критеріям впливу готики, але я не усвідомлювала, скільки, до початку цього року, коли я мала проводити семінар і вирішила використати «Оповиту тінями», як приклад. Я виявила, що шукаю приклади тропів готики в романі й зрозуміла, що він насправді представляє більшість із них.

Мені здавалося, що цей роман грає з різними ідеями привидів – як зовнішніх привидів у формі привидів і духів, так і в сенсі способів, у які нас можуть переслідувати ідеї, наша власна історія та горе – це те, що ви хотіли дослідити в романі з самого початку?

Так, точно. Однією з речей, про яку я думала, було те, як усі ми накопичуємо голоси в голові. Ми вбираємо різні звички від людей, які найбільше вплинули на нас, як свого роду внутрішній голос. Іноді це можуть бути наші батьки, але також можуть бути наставники, критичні голоси наших однолітків, однокласників, колег по роботі тощо – свого роду інтерналізована соціальна поліція. Усі ці речі виконують різні функції, і не всі вони є негативними.

Мироносиця — це персонаж, який — ще до того, як її буквально переслідують — здається, розривається між конфліктуючими частинами себе. Це тема, знайома з ваших попередніх романів, ідея війни з самим собою. Чи хотіли ви використати ідею кількох особистостей всередині одного тіла, щоб також дослідити ідею того, як людина може відчувати, що існують різні версії себе в конфлікті?

Так, але це те, з чим потрібно поводитися обережно. Це не легко. Я думаю, що більшість із нас намагається примирити різні частини себе, визнаємо ми це чи ні. Я вважаю, що мені було б важко написати про когось, хто був би єдиним, ми всі складні, у всіх нас є частини себе, які ми пригнічуємо – свідомо чи підсвідомо – і я думаю, що саме це здається мені природним коли я описую характер.

Історична обстановка цього роману також надає різні можливості для дослідження способів, у які жінки, зокрема, змушені приховувати чи маскувати частину себе, щоб дотримуватися обмежень свого суспільства або підривати їх.

Я думаю, що це дуже вірно, і з точки зору внутрішнього конфлікту, ви інтерналізуєте суспільство, ким і ким ви маєте бути. Звичайно, у Віри в «The Lie Tree» є цей внутрішній конфлікт частково через те, що вона інтерналізує очікування інших людей. Вона звинувачує себе в тому, що вона не підходить під модель, яку їй запропонували, водночас відчуваючи це колосальне почуття гніву та розчарування через те, що вона не підходить під цю модель, але її змушують вдавати, що вона підходить.

Звичайно, у випадку Мироносиці це набагато систематичніше. Довготривалий маскарад меншою мірою керується емоційною потребою задовольнити очікування інших людей, що дуже відрізняється від Фейт, яка не хоче, щоб її батько розчарувався в ній. Мироносиця із досить раннього етапу сприймає це так, як в’язень; грати в довгу гру, тому що це її найкращий шанс. Це дуже свідома, дуже терпляча, довга афера.

Мені сподобалася ідея, що першим, хто переслідує Мироносицю, був Ведмідь, і я вважаю, що описи, в яких вона ділиться його почуттями та емоціями, дуже вплинули. Мене також вразило, що саме слово «ведмідь» має подвійне значення, як тваринне, так і альтернативне значення тягаря. Як це було, як письменниці, досліджувати цю перспективу тварин і злити це з людською свідомістю?

Це була одна з ідей, які найдовше блукали в моїй голові. Іноді в автора буває момент, коли він розуміє основну ідею книги. Але натомість часто трапляється так, що у тебе у голові багато років висять уривки ідеї, і вони, очевидно, не є повною ідеєю, і вони не працюватимуть самі по собі, але коли ти знаходиш, до чого вони підключаються, тоді це створить історію, яка може розпалити вашу уяву.

Один із фрагментів ідеї, який найдовше витав у моїй пам’яті, – це ведмідь-привид. Я дізналася трохи про історичне жорстоке поводження з танцюючими ведмедями, і це мене дуже розлютило, тож у мене довгий час виникала про цього справді скривдженого ведмедя-привида, який повертається в пошуках помсти, нарешті звільнений від пут. Але це ніколи не здавалося достатньою ідеєю самої по собі, тож лише тоді, коли я натрапила на ідею традицій Фелмоттів, спадкових володінь і мала це у своїй голові як метафізику, все нарешті склалося до купи.

Ведмідь начебто уособлює гнів Мироносиці, її горе та її поранену частину, тому він не завжди полегшує їй справи, але він також є джерелом сили. Вона знаходить сили в тому, щоб примиритися з цією первинною частиною себе – або первинною силою, якою в основному є Ведмідь. Я дала їй досить дивне ім’я; вона ніколи не збирається «укладати мир» з точки зору ширшої війни, але що вона може зробити, це укласти мир із собою.

У цьому романі ви отримуєте справді яскраве зображення реальності горя та відчуття того, що для людини, яка сумує, ви ніколи не є тим самим по той бік горя.

Це дуже дивна річ про горе; у всіх нас є найдивніші сумніви щодо того, що нам дозволено відчувати, а чого не можна відчувати, як ми маємо реагувати та чи правильно ми це робимо. Це єдиний момент, коли ти думаєш, що тобі все це байдуже, але ці речі несуть із собою величезну кількість провини, відчуття, що ти сумуєш неправильно.

Пишучи про сімнадцяте століття та громадянську війну, це неймовірно бурхливий час в історії Англії, час, коли країна воює сама з собою.

Це неймовірно драматичний період. Мене завжди захоплюють періоди змін, перехідного періоду та повстань, і в історії Англії не було набагато драматичніших періодів, з точки зору змін, ніж громадянська війна. Я також не хотіла зосереджуватися насамперед на битвах і красивих сукнях. Дещо з цього є, але я також хотіла поглянути на людей — багато людей — на яких вплине війна, не залежно від того, вони беруть участь у ній чи ні.

В англійській історії дуже вражає те, як громадянська війна призвела до розколу сімей, коли люди стояли по різні боки конфлікту.

Безумовно, справжні родини, такі як Верні, розпалися. Батько Едмунд Верні стояв з королем, а його старший син Ральф — ні, і це було справді трагічно, тому що вони так і не возз’єдналися. Едмунд загинув у битві при Еджгіллі, і я думаю, що Ральф завжди був незадоволений тим, що йому так і не вдалося помиритися зі своїм батьком, і я думаю, що це було типово.

Це також був час, коли жінки вперше почали мати публічний голос – хоча й дуже обмежений – і деякі з перших жіночих опублікованих творів у цей час є пророчими. Чи надихнуло вас читання будь-якого з цих справжніх записів?

Так, звичайно, але я не змогла втиснути їх усіх, звичайно. Через напрямок, у якому я розгортала свою історію, я не змогла зачепити жодну з жінок, наприклад, з обох боків, які протистояли облозі — таких людей, як Шарлотта де ла Тремуїль у Латом Хаузі та Брілліана Харлі, яка захищала Бремптона Брайана. Персонаж Хелен сильно натхненний реальною жінкою, на ім'я Джейн Уорвуд, яка була агентом роялістів і контрабандистом золота, і навіть була залучена до деяких змов із порятунку Карла I, коли його нарешті було схоплено. Очевидно, ці змови не вдалися, але один із її колег сказав щось на кшталт: «Якби ми всі виконали свою частину, як володарка Хорвуд, король був би зараз вільний». Їй вдалося потрапити до нього у в’язницю, і є навіть припущення, що у них, можливо, був короткий роман! Були й інші жінки, які контрабандою провозили золото до короля, і техніка контрабанди золота в милі, схоже, була чимось, що насправді відбулося.

З точки зору пророчиць, леді Елеонор у книзі є реверансом до леді Елеонор Дейвіс, яка була пророчицею і писала досить довгі, дуже яскраві біблійні трактати та іноді передбачала, що люди помруть, і мала цю дивну звичку мати рацію! Здається, вона була абсолютно нестерпною. Вона зганяла людей, дуже погано платила за рахунками та не прагнула мати друзів, а просто мала прикру звичку мати рацію. На щастя, вона не мати рацію у своєму прогнозі про кінець світу.

У книзі є справжнє відчуття хвилювання від того, як поширюється інформація, і того, що люди відчайдушно прагнуть отримати у свої руки останні новини.

Кількість друкарень різко зросла, тому що обидві сторони усвідомили важливість ознайомлення зі своєю стороною історії в пропагандистських цілях. І цього джина так і не вдалося повернути назад у пляшку. Після Громадянської війни більше ніколи не було того самого центрального контролю над друкарськими верстатами та їх продукцією. Отже, з точки зору тих, хто жив у той час, цей вибух паперу, ця лісова пожежа, були неконтрольованим виходом інформації по всій країні, і – як і з Інтернетом сьогодні – не всій інформації можна було довіряти.

Ми вважаємо фейкові новини сучасним винаходом, але, звичайно, це не так.